Духовні вправи, відомі також як ігнатіянські реколекції, виникли з особистого досвіду баска та лицаря, святого Ігнатія Лойоли (1491–1556). Ігнатій народився у Країні Басків, імовірно в жовтні 1491 року, у родовому замку. Як і багато хто з його ровесників, що жили на цих землях, він був лицарем. У 1521 році під час битви за Памплону він зазнав тяжкого поранення – внаслідок пострілу з французької гармати йому перебило ногу, і з того часу він накульгував до кінця життя. Процес одужання в замку в Лойолі був довгим, і спочатку не було навіть певності, що хоробрий лицар подолає травму. Йому довелося пережити повторну операцію, оскільки після першої кістку неправильно склали.
І саме в цей складний період сталося щось, що поклало початок його глибокій внутрішній зміні. Під час одужання Ігнатій нудьгував, тому попросив принести йому якісь книги для читання. Як лицар, що мріяв про битви та перемоги, а також про завоювання серця дами, він хотів читати лицарські романи. Він вважав, що такі книги принесуть йому радість і відволікатимуть від болю. Але в замку не було таких книг – тож йому дали те, що було під рукою: «Життя Христа» та «Житія святих».
Ось як це описано в «Оповіді паломника» – продиктованій самим Ігнатієм автобіографії:
Він часто читав ці книги і навіть відчув у собі певний потяг до того, що було в них написано. Але коли він переставав читати, то іноді роздумував над прочитаним, а іноді знову занурювався в мирські справи, які раніше займали його розум. Серед багатьох марних думок, які його охоплювали, одна настільки заволоділа його серцем, що, занурившись у неї, він мріяв по кілька годин – дві, три, навіть чотири, не усвідомлюючи цього. Він уявляв, що міг би зробити в службі певній дамі, якими засобами міг би дістатися до місця, де вона мешкає, якими словами й віршами міг би до неї звертатися, і які лицарські подвиги міг би здійснити в її честь. Він настільки захоплювався цими фантазіями, що не помічав, наскільки вони були нереальними (…). Тим часом Господь поспішав йому на допомогу і викликав у ньому інші думки – ті, що народжувалися з прочитаного. Справді, читаючи про життя нашого Господа і життя святих, він думав над цим і розмірковував: “А що, якби я зробив те саме, що святий Франциск? Або те, що зробив святий Домінік?”. І міркував над багатьма речами, які здавалася йому добрими, завжди маючи перед очима важке і складне. І коли уявляв це собі, йому здавалося, що все це легко здійснити. Всі його роздуми зводилися до того, що він казав собі: “Святий Домінік це зробив – отже, і я мушу це зробити. Святий Франциск це зробив – і я також мушу це зробити” (…). Але була одна важлива різниця між цими думками: коли він думав про речі мирські, то відчував велике задоволення, але коли залишав ці думки – ставав сухим і невдоволеним. Коли ж думав про паломництво босоніж до Єрусалима, або про харчування лише овочами, чи інші суворості, які він бачив у святих, – він відчував утіху не лише в момент роздумів, але й після них залишався радісним і спокійним
Цей докладний уривок описує перші духовні переживання святого Ігнатія, які привели його до розпізнавання почуттів та розуміння того, що він переживає. Тоді на нього ще чекала довга дорога до запису свого духовного досвіду у книзі під назвою «Духовні вправи», а також до заснування ордену єзуїтів. Проте цей досвід, що почався з розтрощеної французьким ядром кістки під Памплоною, а згодом продовжився під час одужання в замку Лойола, став основою ігнатіянської духовності.
Це розпізнавання духів стало головним проєктом Ігнатія. Для нього воно стало основою всього процесу реколекцій. Це розпізнавання має вести учасника до впорядкування почуттів – і саме цьому присвячені всі чотири тижні ігнатіянських реколекцій. Особистий досвід Ігнатія показав йому, що, впорядковуючи свої почуття, людина може краще обирати те, що служить її покликанню.
Під час цих реколекцій ми проходимо тією дорогою, якою колись ішов Ігнатій: від усвідомлення власної обмеженості та гріховності, яка зустрічається з Божим милосердям – саме тому Ігнатій радить розмовляти з розп’ятим Христом, як з другом, або як слуга зі своїм паном, – через роздуми над таємницями життя, смерті і воскресіння Христа. Для Ігнатія ці вправи – це також простір і час для того, щоб почути заклик Царя, який кличе своїх підданих підкорювати світ. Але цей Цар не підкорює насиллям і мечем, а Словом Божим і власним прикладом життя.
Реколекції поділяються на чотири тижні, які можна проходити у власному ритмі. Ігнатіянський «тиждень» триває вісім днів і проходить у тиші. Ця тиша не є самодостатньою метою, вона – важливий інструмент цього часу: саме вона відкриває людину на присутність Бога.
Є два тексти в «Духовних Вправах», які ніби обрамляють увесь процес: це «Фундамент Духовних вправ» та «Споглядання для здобуття любові» (Contemplatio ad amorem). Ці тексти не належать до жодного з тижнів, хоча споглядання подається для молитви наприкінці четвертого тижня. Обидва тексти вказують на два головні стовпи життя: по-перше, сотвореність, бо кожна людина є створінням, покликаним до життя на землі з певною метою, і на шляху до цієї мети вона може користуватись різними засобами. По-друге, людина створена для любові: як для відкриття того, що Бог створив увесь світ заради людини і далі є садівником цього саду, так і для особистого переживання ролі любові у власному житті.
